Винагорода перекладача за участь у кримінальних справах у світлі польських правових джерел початку XX ст.

Літвін Катажина Адамівна

юрист, присяжний перекладач польської мови у Львові

Винагорода перекладача за участь у кримінальних справах у світлі польських правових джерел початку XX ст.

В добу наростаючого зацікавлення правом європейських країн, проблематика польської правової системи, в тому числі історії права, цікавить в Україні все ширше коло адресатів. Врегулювання, передбачені польським законодавством, часто невідомі українським юристам, тому становлять цікавий предмет досліджень. Одночасно Польща відіграє роль своєрідного мосту між Європою і Україною, як в економічній, політичній, так і в суспільній сферах. Крім того відносини обох країн базуються на подібних народних інтересах, зумовлених міцними історичними зв‘язками.

В Польщі історії професії присяжного перекладача (польською «tłumacz przysięgły»), в основному окремим її аспектам, не було приділено надто багато уваги. Коротку історію містить Коментар до Кодексу присяжного перекладача під ред. Цєсьліка Б. (Cieślik B., Dostatni G., Kierzkowska D., Poznański J., Szędzielorz E., Kodeks Tłumacza Przysięgłego z Komentarzem, Warszawa 2007) і Коментар для підготовки до державного іспиту на присяжного перекладача під ред. Цєсьліка Б. (Cieślik B., Laska L., Rojewski M. (red.), Egzamin na tłumacza przysięgłego. Komentarz, teksty egzaminacyjne, dokumenty, Warszawa 2010). Тому автор спирається безпосередньо на оригінальних правових джерелах чинних на польських землях на початку ХХ ст. Методологічну основу становить сукупність методів і прийомів наукового пізнання, з яких основними є формально-логічний та історичний.

Перші згадки про перекладача як учасника кримінального процесу на польських землях можна знайти в законодавстві Австро-Угорщини, у якій польська мова була однією з офіційних мов [1, c. 3]. У законі «Про кримінальний процес» від 23 травня 1873 року (austr. Dz. p. p. Nr 119), в § 385 було вказано, що норми про винагороду судових експертів слід застосовувати відповідно до визначення та оплати послуг перекладачів. Відповідно до цього акту, якщо для перекладів або судових допитів були призначені офіційні перекладачі, які працювали в суді за постійну заробітну плату, то вони виконували ці дії в рамках своєї праці без додаткової винагороди і могли вимагати тільки відшкодування фактично понесених витрат. У § 386 цього акту передбачено, що для визначення витрат на відрядження й проживання перекладачів, які є державними службовцями, застосовувалися загальні норми, передбачені для державних службовців. З наведених норм випливає, що в той час у законодавстві вже було відоме поняття офіційного перекладача, а також, що перекладачів розділяли на постійних державних працівників і тих, яких призначали виключно для конкретних перекладів. Від 1920 року до офіційних перекладачів застосовувались також норми § 383 i § 384 цього закону. Вони врегульовували, що перекладачі, призначені для конкретних перекладів, мали право на відшкодування за витрачений час. Винагорода виплачувалася на вимогу перекладача протягом 8 днів після виконання перекладу. Визначення розміру винагороди за участь у кримінальних справах та рішення про її виплату приймав суд першої інстанції. За правилами, оплата повинна була здійснюватись негайно після виконання перекладу або безоплатно відправлялася присяжному перекладачеві. Варто звернути увагу, що, відповідно до закону, перекладач мав право протягом 8 днів внести до суду першої інстанції скаргу щодо розміру винагороди.

Поняття офіційного перекладача було впроваджене до польського законодавства прийняттям Розпорядження Міністра юстиції за узгодженням з Міністром казначейства від 7 серпня 1920 року «Про оплату свідків, експертів і перекладачів у кримінальних справах» (Dz. U. Nr 75, poz. 515), яке становило виконавчий акт до закону від 16 липня 1920 року, що змінював закон «Про кримінальний процес» для колишньої австрійської окупації. Відповідно до цього акту, коли перекладач з‘явився на виклик суду на засідання і не надавав перекладацькі послуги, він міг вимагати повернення витрат і відшкодування за витрачений час. На основі § 11 розмір відшкодування за витрачений час визначався з урахуванням доходів перекладача, але не більше восьми марок за кожну розпочату годину та не більше вісімдесяти марок за день. До того ж перекладач був зобов‘язаний вказати фактичний розмір своєї основної заробітної плати, яку він отримував за свою щоденну працю поза участю у кримінальних справах, а також розмір втраченого доходу у зв‘язку з виконанням перекладацьких обов‘язків у судовому засіданні. Перекладач не отримував відшкодування за витрачений час, якщо його присутність в суді не спричинила зменшення його основної заробітної плати. За «витрачений час» вважався час, який перекладач витратив на виконання свого обов‘язку поза місцем проживання або місцем праці, але до цього часу не враховувався час виконання перекладу, оскільки той час оплачувався окремо. Чітко вказано, що перекладач, який з‘явився перед судом без офіційного виклику, мав таке саме право на винагороду, як і у випадку його виклику на судове засідання, якщо він виконав переклад, а судом було визнано, що це було потрібним для розгляду справи. Весь розділ ІІІ містив положення про винагороду офіційного перекладача за участь у кримінальних справах. А саме, крім вищевказаних повноважень, перекладач мав також право на відшкодування інших необхідних витрат, які були належним чином підтверджені. Розмір винагороди встановлювався з урахуванням часу і зусиль, необхідних для самого виконання перекладу, у розмірі, що не перевищував 80 марок. У той час, ця сума дорівнювала винагороді судових експертів, у тому числі лікарів, які були державними працівниками. При встановленні розміру винагороди суд брав до уваги посаду, освіту і розмір втрати основного заробітку перекладача внаслідок витраченого часу, а також ступінь складності перекладу та час його виконання. Крім того, суд враховував розмір винагороди, яку перекладач отримував за подібну працю, не пов‘язану з участю у кримінальній справі (ст. 12). Варто зазначити, що ця регламентація поклала на суд обов‘язок враховувати ринкові ціни перекладів. Одночасно якщо перекладач сам писав протокол, він мав право на окрему винагороду, яка становила 1 марку за кожну сторінку з написаними 32 рядками (§ 328 Судової інструкції). Нині важко встановити вартість марки в описаний період, однак з Розпорядження Міністра юстиції за узгодженням з Міністром казначейства від 22 жовтня 1924 р., яке змінило Розпорядження «Про оплату свідків, експертів і перекладачів у кримінальних справах» (Dz.U. R. P. nr 75, poz. 515) (Dz.U. 1924 nr 106 poz. 962) можна встановити, що 8 марок відповідали тоді одному злотому, а 80 марок відповідно – 10 злотим. З Розпорядження Міністра юстиції за узгодженням з Міністром казначейства від 22 жовтня 1924 року «Про тариф оплати свідків у кримінальних справах» на території юридичної сили австрійського закону «Про кримінальний процес» від 1873 року (Dz.U. 1924 nr 106 poz. 963), яке передбачало ставки відшкодування свідкам втрату заробітку за один день праці можна зробити висновок про визначену законодавством вартість праці окремих працівників. Отже, на той час держава оцінювала оплату праці найнижчого суспільного прошарку, до якого належали, між іншим, працівники без підготовчої, промислової або спеціальної освіти чи лісова та польова сторожа, які не були державними службовцями, в межах від 50 грошів до 1,50 злотого за один день. Натомість оплату працівників на гірничих підприємствах і працівників з підготовчою, промисловою або спеціальною освітою, які жили з щоденного або тижневого заробітку – від 1 до 2 злотих. У той самий час, день праці приватних вчителів, осіб з університетською освітою оцінювався цим актом в проміжку від 2 до 8 злотих. Це порівняння показує, як держава цінувала працю перекладача.

Черговим актом, який регулював винагороду перекладачів за участь у кримінальних справах у Польщі, було Розпорядження Міністра юстиції за узгодженням з Міністром казначейства від 25 червня 1929 р. «Про оплату свідків, експертів і перекладачів у кримінальних справах» (Dz. U. Nr 47 poz. 389), у якому було уточнено питання відшкодування витрат на відрядження перекладача та проїзд транспортними засобами, якими він користувався. А саме, перекладачу повертали вартість проїзду засобом громадського транспорту (поїзд, трамвай, омнібус та інші), а у випадку відсутності засобу громадського транспорту або неможливості перекладача користуватися засобом громадського транспорту з огляду на вік, хворобу або каліцтво, також вартість проїзду кінним транспортом. До того ж вартість проїзду кінним або механічним транспортним засобом визначалася згідно з місцевими цінами. Витрати на харчування передбачувалися у розмірі від 2 до 10 злотих на день, а на нічліг – від 3 до 20 злотих. Якщо ж з приводу перебування в суді перекладач втратив свою основну заробітну плату, він мав право на отримання від 1 до 3 злотих за кожні розпочаті півгодини, за винятком окремо оплачуваного часу виконання перекладу. Регламентації передбачали максимально восьмигодинний робочий день. У випадку, якщо не були використані послуги перекладача, який був викликаний для участі у кримінальній справі, він мав право на винагороду у розмірі 1 до 3 злотих за кожні розпочаті півгодини. Згідно з вищевказаним розпорядженням, винагорода присяжного перекладача визначалася з урахуванням його кваліфікації, часу і зусиль, необхідних для виконання перекладацьких обов’язків, а також ринкової ціни такого перекладу. Відповідно до рішення суду вона становила від 5 до 60 злотих за переклад. Передбачено також можливість сукупної плати за переклад, до того ж знижка зі сторони присяжного перекладача не могла перевищувати 10%. Присяжний перекладач був зобов‘язаний подавати заяву на винагороду негайно після виконання свого обов‘язку, а якщо він був викликаний на судове засідання – найпізніше наступного дня після його закінчення. Невиконання цієї вимоги могло призвести до втрати перекладачем права на винагороду. Якщо суд не був у стані заплатити перекладачу належну суму відразу після подання заяви, її відправляли перекладачу поштою безоплатно і без зайвих зволікань. Під кінець 1929 року з’явився ще один акт, який стосувався присяжних перекладачів: Розпорядження Міністра юстиції за узгодженням з Міністром казначейства від 10 листопада 1929 р. «Про оплату свідків, експертів і перекладачів у кримінальних справах» (Dz.U. Nr 77 poz. 580). Цим розпорядженням було знижено ставки на харчування та нічліг, але збережено такі самі ставки винагороди за перекладацькі послуги.

Розпорядження Міністра юстиції за узгодженням з Міністром казначейства від 16 травня 1930 р. «Про оплату свідків, експертів і перекладачів у кримінальних справах» (Dz. U. Nr 1930 poz. 349), надавало право на відшкодування витрат на відрядження, яке перекладач відбув власним транспортним засобом, верхи або пішки. Межі встановлення винагороди не змінилися. Відшкодування за витрачений час почало нараховуватися за кожну розпочату годину, а не за кожні розпочаті півгодини, як раніше. Вищевказаний акт мав юридичну силу до вісімдесятих років ХХ ст.

Участь перекладача завжди була необхідною там, де з‘являлася потреба домовленості між представниками різних народів. З вищевказаного випливає, що на польській території на початку ХХ століття держава цінувала знання іноземних мов, вміння і досвід офіційних перекладачів, оскільки вони забезпечували правильність проведення кримінальних процесів. Важлива роль офіційних перекладачів відобразилася в ряді правових актів, які регулювали їхні права, в тому числі права на винагороду за перекладацькі послуги. Частина описаних положень була чинною на польських землях протягом наступних десятиліть, а деякі, в актуалізованому вигляді, збереглися до сьогоднішнього дня.

Використана література

1. Cieślik B., Laska L., Rojewski M. (red.), Egzamin na tłumacza przysięgłego. Komentarz. Teksty egzaminacyjne, dokumenty, Warszawa 2010, с. 3.