19.09.2016
На сьогоднішній день в Росії вся легалізація документів базується на пережитках радянської епохи, а саме на Консульському статуті СРСР. В Інструкції про консульську легалізацію 1984 року досі записано, що «не можуть бути легалізованими оригінали та копії наступних документів: радянських паспортів, документів про приналежність до КПРС та ВЛКСМ, профспілкових квитків, трудових книжок, воєнних квитків, посвідчень особи, пенсійних книжок, характеристик, документів про освіту (внутрішньосоюзного зразка), документів загсу (внутрішньосоюзного зразка)» і т.д.
В результаті таких анахронізмів і безвідповідальності чиновників в Росії так і не було створено юридично обґрунтованого механізму визнання іноземних документів на території країни. Окрім того, потік документів, що виходить з Росії в інші країни, часто піддається сумніву на предмет грамотності, об’єктивності та точності перекладу, що, як наслідок, негативно впливає на репутацію вповноважених державних органів, що завіряють ці документи. Механізм легалізації документів, частково врегульований нормативною базою СРСР, є суперечливим і складним для сприйняття.
Перекладацькою діяльністю в Росії займається багато фірм та приватних перекладачів, при цьому майже відсутня будь-яка відповідальність за якість перекладів, досі залишається невирішеним питання з професійними перекладачами та документообігом.
Невирішені питання з легалізацією документів спричиняють порушення прав громадян та юридичних осіб, впливають на імідж держави, провокують корупційні прояви, ведуть до втрат для державного бюджету.
В Росії існує два види легалізації документів – консульська легалізація та апостиль. 31 травня 1992 року Росія ратифікувала Гаазьку конвенцію, яка відмінила вимогу консульської легалізації іноземних документів, замінивши її спрощеним порядком легалізації – апостилем. Якщо необхідно легалізувати документи з країни, яка не підписала Гаазьку конвенцію, - в таких випадках необхідною є консульська легалізація.
Штамп «апостиль» проставляється на документах, що видаються нотаріусами, адміністративними та судовими органами, на свідоцтвах про реєстрацію актів цивільного стану, на документах, що видаються органами та посадовими особами, які підпорядковані юрисдикції держави. Також штамп «апостиль» може бути проставлений на статутах та установчих документах, патентній та іншій документації, що видається органами державної влади.
Крім того, для спрощення процедури легалізації документів Росія додатково уклала багатосторонній договір в рамках так званої Мінської конвенції, підписаної 22 січня 1993 року між колишніми республіками СРСР (окрім Естонії, Латвії та Литви), відповідно до якої офіційні документи не потребують жодної легалізації.
Також в Росії існують спеціальні двосторонні договори про правову допомогу з країнами (всього з 36-ма), від яких уповноважені органи мають право приймати іноземні офіційні документи взагалі без будь-якої легалізації. В Росії такими органами є: Прокуратура, Мінюст, органи загсу, Міністерство освіти та архівні служби. Всі вони мають право надавати юридичну силу документам. При цьому, ніде не прописано, на яких саме документах вони мають право ставити підпис та печатку. Та ще більшою проблемою є відсутність єдиних правил та принципів легалізації, а також відсутність самого інституту присяжних перекладачів.
В багатьох країнах пострадянського простору цю проблему вирішували прийняттям Закону «Про присяжного перекладача». Так, в Естонії такий закон був прийнятий ще в 2002 році. Тепер в Естонії присяжні перекладачі і перекладають, і виконують функції нотаріуса. Інститут присяжних перекладачів тут був створений не тільки для покращення якості юридичних перекладів, а й з метою виключення можливості кримінального використання перекладених документів. Цей інститут допоміг розгрузити нотаріусів, а також зробив послугу юридичного завірення перекладу більш доступною та зручною для клієнтів. Кандидат у присяжні перекладачі повинен мати вища освіта, громадянство Естонії та досконало володіти заявленими мовами. Знання в області мов та майстерність перекладу провіряються під час екзамену, який складається з двох частин: юридичного перекладу та тесту по питаннях юриспруденції та інститутів ЄС. Якщо кандидат успішно складає іспит, то протягом чотирьох місяців після прийняття присяги він вже може відкрите власне бюро, або працювати самостійно як фізична особа-підприємець, або співпрацювати з якоюсь нотаріальною конторою чи перекладацьким бюро.
В багатьох європейських країнах перекладачі об’єднуються в союзи, асоціації, а титул присяжного перекладача є дуже престижним, відіграє важливу роль для кар’єрного росту, гарантує високий матеріальний статок та високооплачувану роботу, особливо, якщо особа є присяжним перекладачем декількох мов.
На відміну від європейських країн, в Росії приймаються та видаються багатьма інстанціями велика кількість документів, довіреностей, невідомими органами влади, неіснуючих країн світу, часто не легалізованих, але при цьому такі документи проходять через нотаріальне засвідчення. Правовою підставою для цього служить ст. 81 Закону «Основи законодавства Російської Федерації про нотаріат», відповідно до якої нотаріус засвідчує вірність перекладу з однієї мови на іншу лише, якщо нотаріус володіє відповідними мовами. Якщо ж нотаріус не володіє відповідними мовами, переклад може бути здійснений фактично будь-якою особою, а нотаріус лише засвідчує справжність підпису перекладача. Закон дозволяє нотаріусам просто завірити справжність підпису перекладача на будь-якому документі без його попередньої перевірки, в результаті чого документ стає легалізованим, з підписом, печаткою нотаріуса. Згодом такий документ, без будь-яких обмежень, приймають всі державні органи.
Так, в Росії, зокрема, практично не існує жодних правил з перекладу документів, що посвідчують особу. Тобто, при бажанні існує реальна можливість замінити в перекладеному документі всі дані про особу, і в кінцевому результаті отримати замість одного паспорта зовсім іншим – з новими даними особи. При цьому, ні за що не відповідає і нічого не перевіряє ні нотаріус, ні перекладач.
Перекладацька діяльність в Росії практично не регулюється вітчизняним законодавством. Основним документом, який характеризує статус перекладачів в Росії є Постанова Федеральної служби державної статистики від 1 лютого 2006 року № 5 «Про затвердження порядку заповнення та подання статистичного нагляду (послуги) «Відомості про експорт (імпорт) послуг у зовнішньоекономічній діяльності». Так, перекладацька діяльність відноситься до «комерційних послуг, що не ввійшли в інші категорії», нарівні з рекламними послугами, виробництвом фотографій, послугами по упаковці товарів та ін..
Досі залишаються не визначеними на законодавчому рівні такі питання професійної діяльності перекладачів як: правовий статус, гарантії прав та інтересів перекладачів, атестація, підвищення кваліфікації, соціальні гарантії, умови праці, участь у професійних та творчих об’єднаннях, професійна експертиза перекладів і т.д.
Законодавство Росії містить поняття судового перекладача (ЦПК РФ, АПК РФ, КПК РФ). Зокрема, відповідно до КПК РФ перекладач – це незаінтересована в результатах справи особа, що володіє мовами, знаннях яких є необхідним для перекладу, що залучається органом або особою, в провадженні якого знаходиться справа, для участі в слідчій та судовій діяльності у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи їх захисники або потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач чи їх представники, а також свідки чи інші учасники процесу не володіють мовою, якою ведеться провадження по справі, а також для перекладу письмових документів.
Судовий перекладач попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад, про що робиться відмітка в протоколі слідчої дії чи в протоколі судового засідання, що засвідчується його підписом. Перекладач являється іншим учасником кримінального судочинства, нарівні з спеціалістом, експертом, понятими і свідками, участь яких в розгляді по конкретній справі не є обов’язковою і залежить від обставин конкретної справи.
Можливість реалізації і захисту суб’єктами процесу своїх прав за допомогою судового перекладача являється гарантією конституційного принципу щодо забезпечення права користуватися рідною мовою в процесі судочинства. При цьому, офіційного загальноросійського перекладацького інституту так і не створено. Саме тому в російських судах часто в якості перекладачів узбецької, таджицької, азербайджанської мови виступають продавці з ринків. За таких умов говорити про якість перекладу взагалі не приходиться.
Ні кримінально-процесуальний закон, ні судова практика не містять критеріїв оцінки рівня професійної підготовки перекладача, обмежуючись загальними фразами: «в якості перекладача може виступати особа, яка вільно володіє як мовою судочинства, так і мовою, якою користується відповідний учасник процесу, може цими мовами не тільки говорити, а й читати та писати». При цьому, закон не передбачає обов’язкової наявності у такої особи спеціальної філологічної освіти та кваліфікації перекладача.
Крім того, функції судових перекладачів обмежені процесуальним законодавством Російської Федерації. Функції ж присяжного перекладача в Західних країнах є набагато ширшими, зокрема, вони включають всі види юридичних перекладів, для здійснення яких особа повинна не просто володіти мовами, але й розумітися в юриспруденції. До таких перекладів можна віднести: переклад правових текстів та документів, що мають юридичну силу, спеціальної юридичної літератури, нотаріально завіреної документації, переклад (та участь) у провадженні по справі, а також під час здійснення судочинства.
Тим не менш, попри невирішеність низки вищезазначених питань, що стосуються впровадження інституту присяжних перекладачів, перекладацька діяльність в Росії зберігає свою соціальну значущість. Перекладачі активно готуються в навчальних закладах, створюються комерційні перекладацькі фірми, які намагаються об’єднуватися в професійні союзи.
Стаття підготована з використанням інформації статті А. Киц «Отсутствие института присяжных переводчиков в Росии порождает конфликты».
