12.09.2016
Відповідно до ч. 1 ст. 68 Конституції РФ за російською мовою закріплений статус державної, що, в свою чергу, передбачає обов’язкове її використання федеральними органами державної влади, органами державної влади суб’єктів Російської Федерації, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, організаціями всіх форм власності, в тому числі в частині ведення діловодства, підготовки та проведення виборів і референдумів, в конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному судочинстві, судочинстві в арбітражних судах, в діловодстві у федеральних судах, в судочинстві та діловодстві мирових суддів та інших судах суб’єктів Російської Федерації.
При цьому, ч. 2 ст. 19 Конституції РФ гарантує рівні права та свободи людини і громадянина незалежно від мови. В доповнення до цього конституційного положення Закон РФ «Про мови народів Російської Федерації» декларує можливість ведення судочинства та діловодства в федеральних судах загальної юрисдикції на державній мові республіки, на території якої знаходиться відповідний суд. Судочинство та діловодство мировими суддями, а також в інших судах суб’єктів Російської Федерації ведеться на державній мові Російської Федерації або на державній мові республіки, на території якої знаходиться відповідний суд чи правоохоронний орган. Особи, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою ведеться судочинство та діловодство в суді, а також діловодство в правоохоронних органах, мають право виступати та давати показання рідною мовою чи будь-якою іншою вільно вибраною ними мовою спілкування, а також користуватися послугами перекладача.
Проте, хоча громадянину Росії законодавством і надається максимально широкі права щодо користування рідною мовою в найрізноманітніших сферах життя, реалізація таких прав на практиці зазнає певних труднощів.
Так, російське законодавство передбачає можливість ведення судочинства як на державній мові Російської Федерації (російській), так і на державних мовах республік, що входять в склад Російської Федерації, проте в жодному російському правовому акті не визначені критерії вибору: в якому випадку для потреб судочинства потрібно використовувати державну мову суб’єкта Російської Федерації, а в якому – державну мову Росії. Також не визначений і суб’єкт, що повинен вибрати мову судочинства.
Крім того, варто зазначити, що російським законодавством не передбачена можливість здійснення судочинства мовою автономного округу, автономної області чи мовою народів Російської Федерації на території їх компактного проживання, що, в свою чергу, порушує право народу на використання своєї мови. Ще одним законодавчо неврегульованим питанням є питання зміни мови судочинства по одній і ті й же справі.
Таким чином, для багатонаціональної Російської Федерації особливе місце при здійсненні правосуддя займає забезпечення права громадян на використання своєї рідної мови. А там де в процесі комунікації використовується декілька мов, обов’язково постає питання перекладу.
В російській науці юридичний переклад, виконаний під час провадження у справі та здійснений в процесуальній формі називають «судовим перекладом». Такий переклад повинен бути точним, повним, правдивим та об’єктивним. Об’єктом юридичного перекладу є передача за допомогою іншої мови усних та письмових юридичних текстів. Судовий переклад – це, перш за все, процесуальна діяльність із забезпечення права учасників судочинства, коло яких визначено Кримінально-процесуальним кодексом РФ, на використання рідної мови. Здійснюється судовий переклад спеціальним суб’єктом – перекладачем, який наділяється певними процесуальними правами та обов’язками.
Регламентація самої процедури судового перекладу в КПК РФ відсутня. Так, КПК РФ передбачає лише процедуру призначення особи перекладачем, виклику перекладача та порядку його участі в кримінальному судочинстві. Вимоги до участі перекладача в судовому засіданні обмежуються лише роз’ясненням йому прав та попередженням про відповідальність, про що у нього береться підписка (ст. 263 КПК РФ). Навіть саме поняття «перекладача» (особи, що залучається до участі в кримінальному судочинстві, яка вільно володіє мовою, знання якої є необхідним для перекладу), що міститься в ч. 1 ст. 59 КПК РФ, критикується багатьма науковцями.
Так, В.Д. Зеленський та С.В. Швец не погоджуються з положенням, що перекладач – це особа, яка «залучається» до участі в кримінальному процесі, а наголошують, що це особа, що вже залучена до участі у процесі у відповідності до чинного процесуального законодавства. Також науковці звертають увагу, що у законодавстві відсутні будь-які вікові критерії щодо особи перекладача. Крім того, науковці акцентують увагу на тому, що перекладач повинен володіти не тільки мовою, знання якої є необхідним для перекладу, а володіти мовами, необхідними для перекладу (в тому числі і мовою судочинства).
Думки вчених різняться також і щодо поняття «вільного володіння мовою». Дехто це поняття ототожнює з поняттям «переклад». Проте «володіння мовою» та «переклад» по своїй суті є різними видами мовної діяльності.
Науковці В.Д. Зеленський та С.В. Швец пропонують викласти ч. 1 ст. 59 КПК РФ в наступній редакції: «Перекладач – це особа, залучена до участі в кримінальному судочинстві в порядку, встановленому цим Кодексом, яка вільно володіє мовами, знання яких є необхідними для здійснення перекладу, а також володіє навиками перекладу».
З метою кращого забезпечення права осіб на використання рідної мови в кримінальному судочинстві серед науковців поширеною є думка щодо необхідності збільшити обсяг прав перекладача, наприклад, пропонується надати перекладачу право знайомитися з матеріалами справи, клопотати про залучення інших перекладачів, про залучення спеціаліста з конкретної сфери людської діяльності, право коментувати свій переклад, право оцінювати рівень своєї професійної компетенції, право відмовитися від своїх обов’язків у випадку неволодіння певною термінологією.
Для вирішення питання оцінки якості судового перекладу деякими вченими пропонується запровадити новий вид експертиз – судово-перекладацьку.
В.Д. Зеленський та С.В. Швец з метою забезпечення якісного перекладу в кримінальному судочинстві пропонують взагалі повернутися до інституту «присяжних перекладачів», що існував за часів Російської імперії. На їхню думку, створення подібного інституту дозволить вирішити багато існуючих у сучасній Росії процесуальних проблем.
Стаття підготована з використанням інформації статті В.Д. Зеленский та С.В. Швец «Некоторые вопросы судебного перевода».
