29.08.2016
Серед російських науковців немає єдиної позиції щодо поліцейського та судового перекладу, щодо процесу його організації та вимог до особи перекладача. Частина науковців пропонують з метою «захисту державних інтересів та прав людини, підвищення якості перекладу та економії коштів федерального бюджету» впровадження, за наслідуванням країн Заходу, інституту присяжного перекладача – дипломованого спеціаліста, що пройшов атестацію та отримав ліцензію уповноваженого державного органу та який входить до складу професійної саморегулюючої організації. Готувати таких фахівців мали б державні вищі навчальні заклади, а фінансуватися відділення перекладачів мали б з федерального бюджету.
Та все ж більшість російських науковців не знаходять серйозних аргументів в підтримку вищенаведеної позиції.
Так, до другої категорії російських науковців належить і російський науковець Винников А.В. У своїх роботах науковець в залежності від мети застосування розділяє судово-поліцейський переклад на два види: переклад як засіб збирання доказів та переклад як засіб забезпечення конституційного права громадянина знати, в чому його обвинувачують. Науковець наголошує на принциповій різниці між цими двома видами перекладу, неврахування якої може призвести навіть до винесення судом неправосудного рішення і звільнення підсудних.
В кримінальній практиці Російської Федерації (далі – РФ) найбільш затребуваними є не іноземні мови, а мови народів Росії, перекладачів яких не готує система освіти РФ. Найчастіше виникає потреба в перекладачах багаточисельних дагестанських мов, циганських діалектів, чеченської, інгуської, вірменської, грузинської, таджицької, киргизької, узбецької, персидської, молдовської мов. В таких випадках судді, слідчі, дізнавачі не мають можливості перевірити компетентність перекладача, оскільки самі не володіють відповідною мовою, а перекладачі не мають документів про освіту, які підтвердили б їхню кваліфікацію.
В судовій та слідчій практиці нерідкими є випадки зловживання з боку підозрюваних, обвинувачених та підсудних, що полягають в умисному затягуванні процесу у зв’язку з надуманими причинами, пов’язаними з їхнім незадоволенням послугами перекладача. З метою уникнення подібних ситуацій науковцем пропонується зосередити надання послуг з судового та поліцейського перекладу в спеціалізованих недержавних судово-перекладацьких організаціях, які мали б відповідний персонал, зі спеціальними знаннями та навиками, досвідом та авторитетом і могли забезпечити своєчасну явку перекладача в місце здійснення процесуальних дій та гарантувати відповідність кваліфікації перекладача встановленим стандартам.
І все ж науковець пропонує звернутися до дослідження зарубіжного досвіду для співставлення його з російськими реаліями.
Одна з перших згадок про судових перекладачів міститься в Кримінально-процесуальному кодексі Королівства Іспанії 1882 року, відповідно до якого «перекладачі обираються із вчителів мови або з числа інших осіб, які розуміють мову». Подібне положення ввійшло і в сучасний КПК Іспанії. Іспанський присяжний судовий перекладач Фернандо Гаскон у своїх публікаціях запевняє, що попиту на таких перекладачів немає. Дослідник судового і поліцейського перекладу в Барселоні Ана Арривас Абеледо стверджує, що найбільшою популярністю в Каталонії користуються румунська, арабська та мова урду, потреба у перекладачах європейських мов дуже мала, за винятком діалектів французької та англійської мови, на яких часто спілкуються жителі колишніх африканських колоній.
В Іспанії будь-який перекладач перед початком судового засідання присягає про вірність перекладу, незалежного від того, чи є він присяжним перекладачем, чи ні.
В США судові перекладачі поділяються на певні категорії:
– сертифіковані – перекладачі іспанської мови, мови навахо і креольської гаїтянської мови, які склали сертифікований екзамен в Адміністративному офісі Федерального Суду США по затверджених державних програмах сертифікації письмового та усного перекладу;
– професійно кваліфіковані – перекладачі інших мов, що мають досвід роботи на конференціях і які склали екзамен з усного перекладу або які є членами спеціалізованих організацій перекладачів, що пройшли 50-годинний курс юридичної підготовки та мають рекомендації трьох перекладачів цієї ж мови;
– ті, що володіють мовою і продемонстрували суду свою здатність успішно перекладати з/на іншу мову.
У разі необхідності залучення в процес перекладача рідкісної мови судам дозволяється звертатися за послугами до перекладацьких бюро. Перед початком судового засідання перекладач складає присягу про правильний переклад.
На думку багатьох російських вчених саме обов’язковість присяги перекладача перед початком процесу позбавляє сенсу існування інституту «присяжного перекладача».
Сам термін «присяжний перекладач» походить з Німеччини. Проте, попри довгу історію судового перекладу, в ФРН досі немає єдиного закону про таких осіб на федеральному рівні. Судові і поліцейські перекладачі в різних федеральних землях називаються присяжними, громадськими, уповноваженими та ін., відповідно, мають різні обов’язки, до них ставляться різні вимоги. В той же час, професія усного і письмового перекладача в ФРН не підлягає ліцензуванню, відповідно, суди та поліція можуть залучати до процесу будь-яких осіб, які володіють відповідною мовою. Голова об’єднання присяжних перекладачів ФРН Ірина Істоміна зазначає, поліція дуже часто при виборі перекладача звертається до перекладацьких бюро. Відповідно, поліцейським перекладачем може виявитися не присяжний перекладач, але при цьому кожний і без цього попереджається про відповідальність за завідомо неправильний переклад. На думку, І. Істоминої «зараз не може бути й мови про залучення перекладача в сенсі процесуального закону, так як саме процесуальне завдання залучення спеціаліста-перекладача делегується в область комерційних відносин».
Законодавство Французької Республіки закріпляє статус судових перекладачів як судових експертів. Всі вони значаться в Національному реєстрі судових експертів, до яких рекомендується звертатися судам. Проте експерти-перекладачі залишаються недоступними для громадян в простих правових ситуаціях. Так, при затриманні громадянина його можна ознайомити з правами та обов’язками на мові, яку він розуміє, а не обов’язково на його рідній мові, особливо, якщо йдеться про рідкісні мови. Відмова затриманого підписати протокол про ознайомлення з правами та обов’язками вважається юридично нікчемною, якщо встановлено, що він розуміє мову, на якій він складений. В таких випадках також можуть використовуватися бланки протоколів, випущених Мінюстом Франції на багатьох мовах. Крім того, Кримінально-процесуальний кодекс Французької Республіки допускає використання перекладу в режимі відеоконференції чи по телефону. Процесуальний закон не вимагає в таких ситуаціях обов’язкового звернення до експерта-перекладача із Національного реєстру, таким чином, допускаючи залучення в якості перекладача будь-яку компетентну особу.
У Великобританії існує декілька реєстрів добровільних об’єднань перекладачів, серед яких Національний реєстр перекладачів для громадських потреб та Реєстр членів Асоціації поліцейських та судових перекладачів. Членство в об’єднанні перекладачів для громадських потреб є платним, більшість перекладачів мають лише мінімальний рівень підготовки. Члени Асоціації поліцейських та судових перекладачів приймають присягу, а їх компетенція перевіряється офіційними інституціями. Більшість перекладачів Великобританії є членами декількох об’єднань.
В Канаді до судових перекладачів дуже суворі вимоги. Кандидати в судові перекладачі складають в Міністерстві юстиції іспит, який складається з юридичної, деонтологічної, методологічної та лінгвістичної частин, в результаті якого дуже багато кандидатів відсіюється. Міністерство юстиції в Канаді відіграє роль певної судово-перекладацької організації, яка скеровує в суди тільки компетентних перекладачів. Відповідно, суддя вже не повинен переконуватися в компетентності перекладача, його відповідності вимогам щодо незацікавленості та ін.
Проте така система має і свої мінуси. Так, наприклад, в м. Торонто, де проживає більше 1,4 млн. осіб, які не володіють ні англійською, ні французькою мовами, є тільки 73 акредитованих і 112 умовно акредитованих судових перекладачів. При цьому, є лише два перекладачі португальської мови, один – італійської та немає жодного перекладача корейської, турецької, філіппінської та багатьох інших мов. В таких умовах судді буквально б’ються за кожного перекладача.
В Австралії існує дві організації, члени якої вважаються акредитованими перекладачами: Національний державний офіс по акредитації письмових та усних перекладачів та Австралійський інститут письмових та усних перекладачів.
Проте за відсутності акредитованого перекладача законодавство Австралії дозволяє залучати до кримінального процесу за контрактом не акредитованих перекладачів. Суд замовляє будь-якого перекладача в межах доцільності по фінансових витратах та затратах часу перекладача на дорогу. Попередньо працівники суду повинні переконатися, що перекладач правильно розуміє свою роль, що у нього відсутній конфлікт інтересів і що він зберігатиме таємницю.
В Австрії судові перекладачі являються членами Австрійського об’єднання присяжних і сертифікованих судових перекладачів. Щоб стати членом цього об’єднання перекладачеві необхідно пройти відповідну атестацію, в результаті якої перевіряються професійні знання, повна дієздатність, чесність, знання правил поведінки в суді, досвід роботи. Всього в Австрії нараховується близько 1400 присяжних і сертифікованих судових перекладачів, однак з деяких мов акредитованих перекладачів дуже мало, а то й немає зовсім. Відповідно, як виняток, законодавство Австрії, теж дозволяє залучати до кримінального процесу не акредитованих перекладачів.
Таким чином, проведений А.В. Винником аналіз вказує на наступне. У всіх досліджуваних країнах існує інститут присяжних, судових, сертифікованих, акредитованих та ін. перекладачів. Проте багатоманітність, нестійкість номенклатури необхідних мов в національній кримінальній практиці обумовлює неможливість звернення поліцейської системи лише до них. Кримінально-процесуальні закони всіх країн допускають залучення в кримінальний процес в якості перекладачів будь-яких осіб, що володіють одночасно іншою мовою, якою володіє і підозрюваний (обвинувачений чи підсудний), і національною мовою судочинства відповідної держави, що знаходить своє застосування на практиці.
Стаття підготована з використанням інформації статті А.В. Винникова «Полицейский и судебный перевод. Слово в защиту российского законодательства».
